Ткаченко Олександр Іванович, Заслужений лікар України, д. мед. н., професор, завідувач кафедри хірургії №3
Бути хорошим лікарем – важка праця. Що привернуло вашу увагу до цієї професії?
Коли постало питання про вибір професійного шляху, я без вагань обрав професію лікаря – як найгуманнішу з професій, від якої залежить здоров’я людини, а іноді й саме життя. Водночас я добре розумів, що ця робота потребує великої самовіддачі, що треба бути готовим до цілодобового робочого дня, надаючи необхідну допомогу хворій людині, яка потребує моєї присутності. Не всі мої однокурсники зберегли вірність обраній професії, деякі пішли з медицини. Ті ж, хто залишився вірним своєму вибору, отримують задоволення від цієї роботи, тому почуваються щасливими, попри всі складнощі, безсонні ночі та високу відповідальність за пацієнта. І я саме так завжди і почуваюся, одягаючи білий халат і спілкуючись із пацієнтом.
Чому вибір припав на Одеський медичний інститут?
Питання про вибір вишу для мене не стояло, бо Одеський медичний інститут ім. М.І. Пирогова завжди був авторитетним і престижним. Моя мрія здійснилася – я вступив до інституту. І безмежно вдячний своїм вчителям за ті знання, які вони нам дали, а однокурсникам – за щиру дружбу. Чистота і порядність взаємин за час нашого навчання і тепер, через багато років, дають нам можливість дивитися одне одному в очі відкрито та залюбки згадувати спільні студентські роки. Я пишаюся тим, що є випускником нашого улюбленого вишу.
Ви дійсно вважаєте, що Одеський національний медичний університет, раніше Одеський медичний інститут, дає хороші знання?
Відповідаючи на це запитання, вважаю, що відповідь треба розділити на дві складові: це знання, які дають викладачі, та знання, які отримують (або хочуть отримати) студенти під час навчання. Зрештою все залежить від бажання та мотивації студента, щоправда, мотивація студента залежить і від викладача також. На своєму прикладі скажу, що я хотів стати хорошим лікарем, тому прагнув отримати всі необхідні знання як під час навчання в медичному інституті, так і в інтернатурі на його базі. Незабутні враження залишилися від лекцій професора Руслана Федоровича Макулькіна. Вони були цікаві для всіх і допомагали зрозуміти складний матеріал у дуже доступній формі. З перших же курсів для мене та інших моїх однокурсників, які цікавилися хірургією, були доступні операційні стаціонарів на базах інституту.
Рівень підготовки лікаря одразу оцінюють його пацієнти та колеги. Після закінчення медінституту я був направлений на роботу хірургом до Комінтернівської центральної районної лікарні, де з перших же днів довелося покладатися на отримані в інституті знання та навички. Результатом цієї роботи і донині залишаються теплі спогади і вдячність жителів району, дружба з колегами, з якими довелося працювати. Після роботи в районній лікарні було навчання в клінічній ординатурі на базі обласної клінічної лікарні під керівництвом професора О.П. Доценка. Це була прекрасна школа, яка давала можливість примножити свої знання та вміння хірурга. А далі – нелегкий шлях до звання професора та завідувача кафедрою. І я не виняток.
Серед моїх однокурсників шлях від студента до професора пройшли багато, чого вартий один лише Карпенко Ю. І., завідувач кафедри внутрішньої медицини №1 із курсом серцево-судинної патології! Весь південь України його знає!
І взагалі, наш університет завжди вирізнявся високою якістю викладання, від дня його утворення. Тут працювали в різні роки видатні вчені: В.В. Підвисоцький, О.О. Богомолець, Д.К. Заболотний, В.П. Філатов, М.А. Ясинівський і багато інших, прізвища яких відомі всьому світу. Сьогодні ОНМедУ є членом Міжнародної і Європейської Асоціації університетів, співпрацює в багатьох напрямах із провідними медичними університетами Америки та Європи, і, як і раніше, залишається піонером у нашій країні з впровадження в навчання майбутніх лікарів нових технологій.
Як вважаєте, Університетські клініки дійсно потрібні для навчання?
Одне з надбань нашого університету – його Університетські клініки. Ми пишаємося тим, що перша Університетська клініка в незалежній Україні була відроджена в Одесі. Всім відомо, що ініціатором відновлення Університетської клініки Одеського національного медичного університету був академік В.М. Запорожан. Він втілив у життя свою мрію та створив в нашому університеті ефективну модель клініки, що об’єднує кращий педагогічний, науковий і лікарський потенціал. Роль університетських клінік у підготовці студентів і лікарів важко переоцінити. Студенти та курсанти мають можливість навчатися використанню в лікуванні хворих найсучаснішого обладнання. За деякими напрямами хірургії й онкології наш університет став першим в Україні. Наприклад, досвід використання гіпертермічної хіміоперфузії при онкологічних захворюваннях, включно з ізольованою хіміоперфузією кінцівок. Проєкт створення університетської клініки ОНМедУ став пілотним для всієї України, і ми цим пишаємося.
На Ваш погляд, ректорство Валерія Миколайовича Запорожана – провал чи прогрес для університету?
За час керівництва Валерія Миколайовича відбулися ключові зміни в статусі університету: він став державним, а потім національним університетом. Усім зрозуміло, що кожному такому ступеню статусу університету треба відповідати, і в цьому колосальна праця його працівників і керівництва. І досягнень за очільництва академіка Запорожана було дійсно багато. Перерахую деякі: розвиток ендоскопічної хірургії та гінекології зі створенням однієї з найбільших асоціацій із представництвом у президії Європейської асоціації, відродження першої Університетської клініки в незалежній Україні, залучення іноземних студентів для навчання, перший медичний виш, який почав навчання англійською мовою, впровадження симуляційного навчання. І це маленька частка того, що було зроблено за часів Валерія Миколайовича в університеті.
Чому ж виникла ситуація в 2018 році, коли робота університету була фактично заблокована?
Є такий вислів: «Якщо у тебе є непримиренний ворог, отже, ти зробив для нього колись багато хорошого». На жаль, у житті так часто буває. Усі знають, що зраджують тільки друзі та люди з близького оточення. Людей з іншою думкою переважно видно, і їхнє протистояння не є зрадою. Причиною «бунту» в університеті, на мій погляд, стала відсутність моральної складової в тих учнів, яким багато допомагав Валерій Миколайович. Ця нав’язана опонентами ситуація не була націлена на поліпшення роботи університету. «Бунтарям», які є працівниками університету та займають керівні посади в нашому виші, ніхто не заважав впливати на процеси створення нової прогресивної моделі управління, що сприяла б подальшому розвитку університету. Цілком очевидно, що основною їхньою метою було захоплення влади. Розуміючи можливі наслідки такого протистояння, весь колектив став на захист університету. Тепер ми сподіваємося на справедливі вибори ректора, що сприятимуть подальшому розвитку нашого улюбленого університету.
Укр
Eng