Ректор ОНМедУ, академік Валерій Запорожан, почесний доктор провідних світових університетів, лауреат престижних міжнародних і державних нагород, почесний громадянин міста Одесі, міг би зробити кар’єру в США чи Європі, однак замість цього все життя присвятив Одеському національному медичному університету і рідному місту. Він закінчив університет півстоліття тому і обрав його своїм єдиним місцем роботи. Так Валерій Миколайович дослужився до ректора Одеського університету і перетворив його на один з найпрестижніших вишів країни. З нагоди 50-річного ювілею випуску з тоді ще Одеського інституту ми поговорили з Валерієм Запорожаном про студентські роки, шлях до медицини, професійні виклики і непростий вибір, який доводиться робити кожному науковцю.
Вітаємо з ювілейною датою. Ви вірите, що вже 50 років пройшло?
В це складно повірити! Я закінчив школу в 1965 році, поступив в Одеський медичний інститут і з цієї хвилини я завжди в цих стінах. Закінчив навчання в 1971 році, рівно півстоліття тому. Став кандидатом наук і пройшов весь шлях — від студента до ректора нашого університету.
В який момент ви вирішили пов’язати життя з медициною? У вашій родині були медики?
Я з козацького роду, де всі чоловіки були військовими. Тому ніхто в родині не мріяв про те, щоби я став лікарем. Як всі хлопчики тоді, я хотів стати космонавтом, потім — фізиком. В школі я навчався у прекрасних вчителів, яких досі пам’ятаю. Коли я почав захоплюватися біологією, генетикою, біофізикою, вони направляли мене і допомагали знаходити відповіді на мої питання. В якийсь час це хобі заповнило весь мій вільний час. Фізика і біофізика вивели мене до медицини. Мені хотілося знати все про людський організм, щоби мати можливість допомагати іншим. Коли це усвідомлення прийшло, я в останній момент встиг подати документи і в 1965 році став студентом першого курсу Одеського медичного інституту імені Миколи Івановича Пирогова.
Ви обрали цей університет, бо він у вашому рідному місті?
Звісно, цей фактор зіграв роль, але він не був єдиним. Університет вже тоді був рейтинговим і популярним, академіки і професори, що в ньому викладали, були відомі далеко за межами Одеси. Тому обирати довго не довелося, я пішов на медичний факультет. З перших днів я точно знав, що буду займатися наукою. До моїх улюблених дисциплін — біологія, біофізика, генетика — додалася філософія. З 3-го курсу очолював студентський філософський гурток. Потім захопився хірургією, став головою хірургічного гуртка і мріяв про кар’єру нейрохірурга. Однак генетика все ж переважила. Головний мозок — найскладніший і найцікавіший для вивчення орган, але зовсім інше — таїнство народження. Допомагати новому життю з’явитися у цьому світі… Не знаю, з чим можна порівняти ці відчуття. Так я остаточно зрозумів, що акушерство і гінекологія — моє покликання.
Яким було ваше студентське життя? Поділіться найяскравишим спогадом.
Я був дуже активним, як кажуть, завжди біг попереду паровозу. Всі програми, конференції, наукові заходи — я намагався бути усюди. Тому студентського життя у сучасному розумінні в мене як такого не було. Мені притаманна цілеспрямованість, вже тоді я чітко знав, чого хочу і навіщо я тут. Тому весь час проводив на лекціях, в бібліотеці або в лікарні. Але найбільше задоволення я отримував від спілкування з викладачами, а серед них було чимало дійсно видатних людей — хірурги, академік Ясиновський. Я тому і брав дуже активну участь в роботі студентських гуртків, бо на засідання приходили викладачі, і можна було не просто ставити питання, а дискутувати з ними. Це приносило найбільше задоволення. Ну а потім вже почалася перша практика: на 4-му курсі мені вперше довірили скальпель. Я досі відчуваю хвилювання, коли згадую той день.
Як це було?
Як і всі студенти-медики, я дуже хотів бути в операційній, тому буквально ночами сидів у хірургічній клініці — щось принести, допомогти з носилками, виконував найдрібніші доручення. В нас тоді був чудовий проректор з учбової роботи з кафедри хірургії — Борис Іванович Дмитрієв. Я настільки набрид йому своїми нічними чергуваннями, що одного разу, коли була ургентна ситуація, багато хворих і йому не вистачало рук, він запросив мене бути асистентом. Борис Іванович дав мені пінцет і скальпель, ми почали працювати. Описати ті відчуття складно. По-перше, момент щирої радості і емоційного підйому. По-друге, величезна відповідальність, бо досвідчений хірург тобі довірив, і ти не можеш його підвести, не маєш права на помилку.
50 років тому ви могли уявити собі, що з часом очолите свою Альма-матер?
Знаєте, тоді найбільшою моєю мрією і амбіцією була посада лікаря в районній клініці. Коли мене направили хірургом в Олександрівку, я був на сьомому небі. Паралельно працював над кандидатською дисертацією. Я її успішно захистив і отримав запрошення на кафедру акушерства і гінекології — там було вільне місце. Думок про те, що я колись очолю кафедру, а тим паче цілий університет, в мене тоді не було.
З першого курсу і до сьогодні ваше життя пов’язане з Одеським університетом. Ви не шкодуєте, що не спробували більшого, не виїхали за кордон, наприклад?
Моя активність допомогла мені реалізувати себе не тільки в науці, практичній діяльності і викладанні. Мені пощастило мати друзів по всьому світу. Я отримував дуже привабливі пропозиції попрацювати в інших країнах — в Європі, США. Зрозуміло, що в тих університетах твої шанси зробити яскраву кар’єру подвоюються. Але я дуже ціную і приділяю величезне значення своєму оточенню: моїм вчителям, колегам, учням. Я просто не зміг залишити всі спільні проекті, залишити своїх учнів, які писали дисертації і обрали мене своїм науковим керівником. Наша кафедра — це родина, розумієте. Я відчуваю і тоді відчував, що потрібен тут, що маю бути поряд з людьми, яких люблю і які люблять мене. Друга причина — Одеса. Я міг би стати космонавтом чи фізиком, став лікарем і науковцем, але я завжди був, в першу чергу, одеситом. Я надто люблю Одесу і цих людей, щоби поїхати.
Як ви боретеся з вигоранням? Звідки берете енергію і натхнення?
Я можу відповісти вам словами Шекспіра, в нього є чудова сентенція. «Люблю людей, я их жалею. Вот почему я выбрал этот путь. Познать людей и, несмотря на это, познанью роковому вопреки, к ним сохранить любовь — не только жалость. Вот счастье для меня…». Мій рецепт — займайся тим, що любиш.
Яку пораду ви б дали сьогоднішнім студентам ОНМедУ?
Зараз, ретроспективно оцінюючи своє життя, я дійшов висновку: якщо хочеш отримувати задоволення від життя, роби те, що можеш робити краще за інших. І завжди роби це з любов’ю. Крім знань, компетентностей, які потрібні кожному фахівцю і особливо лікарю, необхідно мати емпатію, любити людей, віддавати себе. Цей стан я називаю творчим куражем, тоді справа йде, дає реалізацію і задоволення. Молодим людям я хотів би сказати: життя дуже коротке, цінуйте свій час і використовуйте його на повну — тут і зараз.
На цьому етапі, коли так багато прожито і зроблено, що ви вважаєте найголовнішим?
Є такий принцип самураїв: не важливо, встиг ти дійти до мети чи ні, важливо, як ти до неї йшов. Для мене дуже важлива цінність — моя репутація і моя спадщина. Я роблю все для того, аби залишити по собі процвітаючий університет, потужну кафедру, квітучу Одесу, якій я служив все своє життя, покоління успішних науковців і лікарів, яких я вчив і завжди підтримував.
Джерело: Газета “Вести”.
Укр
Eng