Пам’яті професора В. С. Бітенського

Про Валерія Семеновича Бітенського можна написати багато. Його досягнення в галузі вітчизняної психіатрії заслуговують окремої біографічної статті і навіть меморіальної дошки в університеті — місці його улюбленої роботи. Однак нам, лікарям людської душі, хотілося б щоб його всі запам’ятали як неймовірно яскраву і щиру в своїх поривах людину!

Що б він не говорив, в його словах відчувався самобутній інтелект. На що б він не дивився — це був погляд, який прагне проникнути в сутність речей. Що б він не робив — це були дії особистості, яка свідомо обрала свій шлях…

Він був непростою людиною і поруч з ним було складно тому, що він не любив безликих людей! Поруч з ним доводилося знаходити «своє власне обличчя»… Якось він сказав: «То, якою людина є в глибині своєї душі, неможливо розпізнати, коли “все добре” — справжня сутність людини проявляється у вчинках людини, коли їй погано…» Тому, якщо людина приймала своє «справжню сутність», їй було легко і просто поруч з Валерієм Семеновичем!

Разом із тим Валерій Семенович був неймовірно сентиментальною людиною — більш за все на світі він любив своїх сина і дочку, своїх онуків, свою прекрасну дружину. За їхнє щастя він готовий був і битися як лев і просити як блаженна людина… Цю сентиментальність неможливо було розгледіти «здалеку», але це було видно нам — його співробітникам, перед якими він не боявся показувати свою чуйність. Відкриваючись перед нами, він очікував взаємності і, отримавши її, відкривав нам своє батьківське серце. Як справжній батько, тет-а-тет він міг сильно пожурити, навіть грубо посварити, але перед іншими ніколи не дозволяв ображати!

Його не завжди можна було назвати вчителем психіатрії, бо у нього був свій особливий, неповторно-інтуїтивний стиль розуміння психічних феноменів, але його однозначно можна було назвати справжнім «учителем життя» — знову ж таки «батьком», який знайомить наступне покоління з реальним світом «без прикрас», вчить в ньому орієнтуватися і жити… Він хотів, щоб його діти та учні змогли вижити і не побоялися стати самими собою, тобто зуміли відбутися!

Дякуємо, дорогий Валерію Семеновичу, за Ваше щире серце і ці, часом непрості, уроки реального життя!!

Світла пам’ять…