Наприкінці серпня минулого року у мене все було добре. Я закінчив інтернатуру, склав усі іспити, «Кроки», поступив до аспірантури, чудово провів півтора місяці відпустки і готувався приступити до роботи на кафедрі та написання своєї кандидатської. Залишалося всього кілька днів літа, які я розраховував провести з мінімальним ККД, і тут мене викликала моя наукова керівниця, професор Олена Олександрівна Якименко, і сказала мені, що проректор з міжнародної роботи нашого університету, професор Валерія Геннадіївна Марічереда запропонувала пройти піврічне стажування в кардіологічній клініці в Каунасі, Литва. Директор клініки і, за сумісництвом, ректор медичного університету Каунаса професор Ремігіюс Жалюнас, отримав звання почесного професора нашого університету і, будучи в новому статусі, запропонував навчати два кращих випускники ОНМедУ на рік згідно з європейськими кардіологічними стандартами. І вони, відповідно, визнали мене гідним представляти наш славетний університет в іншій країні.
Зрозуміло, від таких пропозицій не відмовляються. Проте щойно минула хвиля ейфорії, з’явився страх: чи зможу я гідно проявити себе там? Чи вистачить моїх знань? Чи достатньо багато я умію насправді? Так, я пройшов інтернатуру, але практичних навиків у мене все ще було безумовно мало.
Подальша розмова з Валерією Геннадіївною не додала оптимізму: вона попередила, що якщо директор литовської клініки побачить, що я проявляю недостатньо завзяття, то він відправить мене додому через тиждень. Уява живо намалювала, як я потрапляю в клініку, мене ведуть, припустімо, в реанімацію, показують пацієнта, я дивлюся на аналізи, нічого не розумію, натовп литовців поблажливо дивиться на мене, і я найближчим рейсом лечу назад, осоромлений з голови до ніг.
Загалом у розпорядженні я мав ще три тижні, під час яких не відходив від підручників, щодня на кафедрі згадував ази практичних навиків і ставив, здавалося б, елементарні запитання, тому що раптово у мене з’явилися сумніви щодо взагалі усього, що я знав. На довершення, за кілька днів до відльоту у мене діагностували пневмонію, температура підскочила до тридцяти восьми. Проте як би я не чіплявся за рятівну ідею поважної причини нікуди не їхати, в глибині душі я усвідомлював, що залишитися удома стало б ще більшою ганьбою, ніж не розпізнати інфаркт на ЕКГ. Тому я наковтався таблеток і відправився до Литви з твердим наміром виправдати покладені на мене сподівання.
На ділі все виявилося трохи простіше. Ніхто не збирався випробовувати мене відразу після приїзду. Формат стажування передбачав три місяці навчання у відділенні ЕхоКГ і три місяці в кардіологічній реанімації. Найголовнішим чинником, який мене заспокоїв, було раптове усвідомлення, що рівень моїх знань був не гіршим, ніж у місцевих резидентів (резидентура – європейський аналог інтернатури, що також має різну тривалість, залежно від спеціалізації. Кардіологічні резиденти в Литві, наприклад, вчаться чотири роки. В інших країнах Європи – п’ять). Було приємно, коли я міг відповідати на питання викладача, які ставили в глухий кут литовських випускників. У черговий раз відчув подяку своїм вчителям, які витратили на мене стільки часу за минулі роки, а також гордість за університет. До речі, про наш ОНМедУ в Литві знають і дуже добре відгукуються.
Кілька слів про те, як проходить навчання в резидентурі. Перші два роки майже повністю повторюють нашу інтернатуру: таке ж чергування очної та заочної форм, цикли, лекції, семінари. Наступні два роки – це вже майже повноцінна робота лікарем, за тим лише виключенням, що відповідальності ні за що вони не несуть. Резиденти ведуть прийом, роблять різні процедури, починаючи з ехо і велоергометрії, закінчуючи встановленням стентів. Це залежить від того, цикл в якому відділенні вони проходять. Цикл триває рівно місяць, при цьому в сусідньому кабінеті завжди є більш досвідчений лікар, завжди готовий прийти на допомогу.
Що стосується мене, то я приходив у клініку о 8.30 щодня, сидів на п’ятихвилинці, спостерігав виведені проектором результати різних інструментальних досліджень, прагнув вникнути в литовську мову. Виходило не дуже, тому поряд із мною завжди сиділа резидентка, з якою ми непогано потоваришували, і перекладала все англійською. Можу тільки уявити, як вона мене зненавиділа за ці піврокуJ. Так, все навчання і спілкування в Литві було англійською, її там знають більшість лікарів і абсолютно вся молодь. О десятій ранку починався прийом у кабінеті эхокардіоскопії (таких кабінетів там рівно десять, так само апарати ехо є в реанімації та відділенні інтервенційної кардіології). У кабінеті завжди знаходився я, кілька резидентів, медсестра і професор Вашкеліте. Процедуру виконував резидент, лише зрідка підключалася професор або більш досвідчений резидент. Через два тижні професор почала довіряти мені спочатку пошук видів, а ще через два — вимірювання всіх необхідних розмірів і показників. Фактично, через місяць після приїзду до Литви я почав обстежувати литовських пацієнтів і писати висновки, які потім, звичайно, перевіряла професор, одночасно перекладаючи їх литовською. Предметом моєї особливої гордості є те, що під кінець тримісячного терміну в ехо мене залишали на прийомі одного, а функції перекладача брала на себе медсестра у тих випадках, коли пацієнт не розумів жодної з відомих мені мов.
Після прийому були семінари, де професор викладала теорію і влаштовувала опитування. Так, важливе уточнення. У професора Вашкеліте міопатія, руки не функціонують вище за кисті, пересувається вона в кріслі-каталці. Хворіє вона з раннього віку і до університету вступала з готовим діагнозом. Проте стала лікарем, професором, навчилася робити ехо, що з такими фізичними обмеженнями навряд чи просто, і її техніка об’єктивно була на кращому рівні серед усіх фахівців клініки. Якщо мені коли-небудь треба буде розказати історію про видатну силу духу, я розкажу про професора Вашкеліте.
А після обіду і до самого вечора, годин до 7–8-ї, я займався тим, що шукав у різних відділеннях пацієнтів і удосконалював на них техніку эхокардіоскопії. Ккілька годин, день у день, все для того, щоб набити руку, іноді по суботах. І це було дійсно вірним рішенням, яке допомогло згодом отримати потрібний результат. Старанність — це те, чого мені часто не вистачало під час навчання в Одесі, в умовах чужої країни виявилося з лихвою.
Перші три місяці промайнули стрімко, і незабаром після нового року я перейшов в кардіологічну реанімацію. Там все було по-іншому. З обов’язкового – обхід, решта часу потрібно було чекати на нових пацієнтів або будь-якої іншої екстреної ситуації. Я активно спілкувався з лікарями з приводу призначень, вивчав історії хвороб, опитував пацієнтів, які були в змозі говорити. З інших занять мені довіряли робити електричну кардіоверсію, брати кров з артерії. Пару разів робив непрямий масаж серця. У час, що залишився, продовжував робити ехо.
Реанімація, мабуть, єдине місце в клініці, де роль резидентів зведена до мінімуму, а я, будучи іноземцем, одержував ще менше. Проте це теж було чудовим і цікавим проведенням часу, під час якого я дізнався масу нового, а також усвідомив, наскільки грандіозною є робота лікаря. В Одесі мені не так часто доводилося бувати в реанімаціях, тому я не дуже замислювався, якою ж колосальною відповідальністю обтяжений працівник відділення інтенсивної терапії. Це був один з найважливіших «інсайтів» за всю поїздку.
Вільного часу у мене залишалося не так багато, витрачав я його на підручники, спортзал, прогулянки по місту – спасибі хлопцям-резидентам, які влаштовували для мене екскурсії по Каунасу. Завдяки всьому цьому туга за домівкою не була такою різкою, хоча під кінець стажування проступала все частіше.
Спочатку півроку здавалися значним терміном, і так за підсумком і виявилося. Але це був неймовірно корисний час, одночасно найважчий і найнасиченіший з точки зору навчання за все моє життя. Із самого початку всі люди, з якими я спілкувався, здавалося, тільки і бажали надати мені будь-яку допомогу. Я дуже вдячний моїм викладачам, лікарям, ректору і адміністрації клініки. Так, було складно, але виключно через обсяг інформації, що поглиналася.
Зараз, за кілька тижнів після повернення, я можу сказати, що поїздка на стажування до Литви виявилася головною подією в моєму професійному житті. Зізнаюся, раніше я дивився на медицину з часткою скепсису. Напевно, головною причиною було те, що для мене вона стала в деякому сенсі рутиною, чимось повсякденним і абсолютно позбавленим яскравих складових. Стажування ж, страхи, що йому передували, моменти радості, іноді — стресу, щоденні приклади мужності та боротьби з самим собою заради досягнення великої мети — все це наповнило слово «медицина» могутнім, надзвичайно емоційним і по-своєму тріумфальним змістом.
Величезне спасибі професору Марічереді за цю справді унікальну можливість і моєму керівнику і наставнику, професору Якименко, за те, що визнала мене гідним цією можливістю скористатися. З гордістю можу сказати, що наш університет був гідно представлений на міжнародній арені.
На завершення хочу побажати моїм колегам, студентам, інтернам і лікарям ніколи не припиняти вчитися, а також частіше нагадувати собі, що ми займаємося найважливішою і гідною справою на Землі.
Владимир Савицкий, аспірант
Укр
Eng
