Кафедра загальної, дитячої та військової хірургії з курсом урології та офтальмології Одеського національного медичного університету — це місце, де поєднуються класичні традиції хірургічної школи та найновіші підходи до навчання медиків. Тут готують майбутніх хірургів, які вже сьогодні долучаються до реальної медичної допомоги та рятують життя на фронті й у мирних лікарнях.

Про шлях кафедри в роки Незалежності, виклики повномасштабного вторгнення, нові формати навчання, військово-польову медицину та майбутнє хірургічної освіти в Україні нам розповів її завідувач, Заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор, полковник медичної служби, лауреат Державної премії, нагороджений Орденом Святого Пантелеймона Михайло Арсенійович Каштальян. Видатний хірург, який провів тисячі складних операцій і сьогодні рятує поранених захисників, є не лише лідером кафедри, а й символом медичної звитяги та морального авторитету для всієї лікарської спільноти.

 — Михайле Арсенійовичу, як Ви оцінюєте розвиток і щоденну роботу кафедри впродовж років Незалежності?

Роки Незалежності стали періодом глибокої трансформації — не лише технологічної чи академічної, а й світоглядної. Ми вийшли з пострадянського підходу, де панував авторитаризм і шаблон, до середовища, в якому медична освіта має бути гнучкою, адаптивною, людиноцентричною.
Для нашої кафедри це був непростий шлях: ми відмовлялися від застарілих методик, переосмислювали ролі викладача і студента, вчилися впроваджувати клінічне мислення, доказову медицину, елементи симуляційного навчання.

Найважчим був, безумовно, період 90-х. Коли порожні полиці, зношене обладнання, відсутність фінансування ставили під сумнів саму можливість якісної освіти. Але тоді загартувався дух. Сформувався колектив, здатний працювати в умовах виживання — без зайвого пафосу, з абсолютною відданістю справі.

Одним із наших найбільших досягнень я вважаю створення інтегрованої системи підготовки, яка охоплює студентів, інтернів, курсантів післядипломної освіти. Ми не просто передаємо знання, а формуємо фахову культуру. Особливо пишаюся випускниками, які сьогодні захищають життя — і в тилу, і на передовій.

 — Як сьогодні виглядає навчальний процес на кафедрі? Якими сучасними інструментами ви користуєтесь у щоденній роботі зі здобувачами та інтернами?

Сьогоднішній навчальний процес — це поєднання класичного підходу з інноваційними технологіями. Ми не відмовляємося від традиційної хірургічної школи, адже вона перевірена часом. Але активно доповнюємо її симуляційними засобами — використовуємо віртуальні тренажери, анатомічні моделі, сценарії клінічних випадків. В умовах цифровізації ми створили власні електронні курси із відеолекціями, тестуванням, кейсами. Вони стали особливо актуальними під час пандемії, але й зараз залишаються незамінним інструментом для гнучкого навчання.

Та все ж ключове — це клініка. Ми дотримуємося принципу — лікар навчається біля ліжка хворого. Під контролем викладачів студенти беруть участь у щоденній практиці, асистують на операціях, вивчають логіку діагностичних і терапевтичних рішень. Ми наголошуємо на алгоритмах дій, командній взаємодії, розвитку критичного мислення — усе це формує лікаря нового покоління.

— Після пандемії, яка вже змусила переглянути чимало підходів у медицині, повномасштабне вторгнення поставило зовсім нові умови. Як у цей період змінилася робота кафедри?

Повномасштабне вторгнення — це був шок, але і точка неповернення. Зміни були стрімкими. Ми одночасно перевели частину освітнього процесу в онлайн і вийшли на передову медицини, в прямому сенсі. Частина співробітників працювала в стабілізаційних пунктах, польових шпиталях, військових госпіталях. Освітній компонент також трансформувався. Ми адаптували програми під потреби воєнного часу, тобто ввели модулі з тактичної медицини, роботи з полікомбінованими травмами, евакуаційної хірургії.

Ще один виклик — психологічний стан студентів. Постійна тривога, загроза, втрата близьких… Ми розуміли — потрібно бути поруч не лише як викладачі, а як старші колеги, які пройшли крізь схожі випробування. Кафедра стала місцем стабільності, професійної і моральної опори.

— Ви маєте неоціненний досвід військової хірургії. Як він реалізується сьогодні — і в лікуванні поранених, і в підготовці посібників, і в навчанні молодих лікарів?

Військова хірургія — дисципліна не лише про техніку, а про філософію дій. Це жорсткий темп, обмежені ресурси, відповідальність за життя в умовах, коли час і простір стискаються до мінімуму. Ми систематизували досвід, накопичений у гарячих точках, і вклали його в нове видання посібника з військово-польової хірургії. Там не лише класичні методики, а й актуальні протоколи: з евакуації, сортування поранених, дій при множинних ураженнях, поєднаних травмах. Це матеріали, які затребувані щодня.

Молодих лікарів ми готуємо до реалій — без прикрас. Вчимо працювати швидко, командно, без паніки, навіть коли бракує засобів. Вчимо зберігати ясність розуму там, де інші втрачають контроль. Це школа, яка формує не лише професіонала, а й характер.

— Яким Ви бачите майбутнє Одеського національного медичного університету та Вашої кафедри після Перемоги?

Перемога стане не тільки політичним, а й ментальним поворотом. Ми вже сьогодні готуємося до нової епохи, епохи відбудови. У наших планах — створення сучасного регіонального Центру хірургічної симуляції, оновлення матеріально-технічної бази, розширення міжнародних обмінів. Ми прагнемо впровадити європейські підходи до атестації клінічних навичок, ліцензування. Післядипломна освіта буде ще одним важливим напрямом — особливо у сфері військової медицини, медицини катастроф, хірургічної тактики.

ОНМедУ має всі передумови стати лідером медичної освіти не лише в Україні. І я переконаний, що наша кафедра готова зробити для цього свій внесок — як професійною експертизою, так і цінностями, які ми щодня передаємо нашим здобувачам.