Історія існування кафедри травматології, ортопедії та воєнно-польової хірургії ОНМедУ налічує понад 100 років. За наслідками Другої світової війни у 1956 році було прийнято рішення про відокремлення від кафедри загальної хірургії та створення окремих кафедр травматології та ортопедії. З кафедри госпітальної хірургії було передано викладання курсу з воєнно-польової хірургії (ВПХ) саме на кафедру травматології та ортопедії з відповідною зміною її назви. Таке рішення на той час було логічним, оскільки дало можливість ширше розглядати окремі питання травматології з питаннями надання першої допомоги на полі бою в момент отримання вогнепальної травми і подальшого транспортування та лікування поранених у госпітальних умовах. Такий симбіоз лише зміцнив позицію травматології та ВПХ, бо, як відомо, війна — це травматична епідемія. До того ж досвід Другої світової війни показав, що 75 % поранених — це травматологічні хворі, і викладання цієї дисципліни має велике оборонне значення для держави. Про те, чим живе кафедра сьогодні та з якими складнощами доводилося стикатись протягом останніх років, розповів її завідувач, заслужений лікар України, професор Юрій Віталійович Сухін.

— Як змінювалися підходи до вивчення дисциплін та чи змінилася специфіка навчання на кафедрі з урахуванням використання інноваційних технологій у сучасній системі освіти?

— За роки Незалежності України сталися відмова від вітчизняної системи викладання освітнього процесу та перехід і запозичення іноземної, а саме Болонської кредитно-модульної системи, що призвело до перейменування циклу спочатку на «Хірургію екстремальних ситуацій», далі — на «Військову хірургію», а потім і зовсім до скасування дисципліни разом зі зміною назви кафедри. Але останніми роками, у зв’язку з нагальною потребою, її повернуто в навчальний процес разом із відновленням колишньої назви кафедри. Досі не перестають бути актуальними деякі питання покращення викладання дисциплін на кафедрі здобувачам медичних закладів України. Свідченням цього є численні публікації авторів, які накопичили достатній досвід викладання дисциплін на кафедрах після впровадження кредитно-модульної системи. Частина цих публікацій носить формальний характер, висвітлюючи успішний хід навчально-педагогічного процесу, друга частина переважно звертає все ж таки увагу на недоліки цієї системи, і ми в цілому з цим згодні. Серед недоліків висловлюється ціла низка критичних зауважень, де враховується обсяг матеріалу, що вивчається, та обмежена кількість годин, де існує недоцільний перерозподіл цих годин при викладанні циклу (мається на увазі скорочення лекційний годин і наявність годин із СРС, які становлять таку ж частку, як і практичні заняття). При цьому здобувач може отримати лише загальне уявлення про спеціальність і поверхнево засвоїти практичні навички. Внесені та впроваджені різні пропозиції теоретичного характеру, але шляхів вирішення принципово важливих питань, спрямованих на практичне покращення викладання таких дисциплін, як «Травматологія та ортопедія» та «Воєнно-польова хірургія», на жаль, досі не знайдено. Отже, це реальність, змінити яку найближчим часом дуже важко.

Вимоги Всесвітньої організації охорони здоров’я, що постійно зростають і пред’являються до рівня підготовки медичних кадрів, зумовили свого часу створити в університеті Центр симуляційної медицини. Закладена в ньому можливість використання сучасних симуляторів допомагає вдосконалювати практичні навички у здобувачів відповідно до світових стандартів. Але в умовах вивчення наших дисциплін на кафедрі травматології, ортопедії та ВПХ немає можливості у цьому Центрі показати окремі прийоми медичних маніпуляцій чи відпрацювати певні практичні навички, що є дуже актуальним у навчальному процесі.

— Останні роки принесли з собою безліч випробувань. Чи вдається впоратися з новими викликами? У чому полягають найбільші складності?

— На моє переконання, тимчасовий перехід освітнього процесу до альтернативного режиму навчання через кризові обставини, пов’язані з пандемією та воєнним станом, не повинен впливати на обсяг і якість засвоєних здобувачем спеціальних медичних знань і практичних навичок, що є одним з важливих факторів його підготовки. Немає сумнівів, що у специфіці медичної освіти існує велика різниця між очною та дистанційною формою навчання, оскільки більшість клінічних компетенцій майбутнього лікаря потребують особистої присутності на заняттях і участі у практичній роботі стаціонару. Неможливо уявити здобуття практичних навичок з травматології без відвідування здобувачами приймального відділення, перев’язувальної, гіпсувальної та без спостереження за роботою лікаря-травматолога в операційній. Для розвитку клінічного мислення неоціненне значення має робота майбутнього спеціаліста біля ліжка пацієнта, участь в обходах і клінічних кафедральних розборах хворих, що вкрай обмежувала саме ситуація, що склалася через пандемію. Тим же часом значна частина здобувачів освіти висловила викладачам своє усвідомлення ситуації та позитивно оцінила дистанційну форму навчання за багатьма якісними складовими щодо нових можливостей опанування спеціальністю. Деякі з них свідомо поклали відповідальність за труднощі дистанційного навчання на себе, вказавши на особисте недосконале прагнення у здобутті знань і досягненні результатів власної професійної підготовки. Адже в умовах пандемії дистанційне навчання набуло значення не просто світового тренду, а абсолютної потреби, особливо для здобувачів-медиків міжнародного факультету. Усе це вже, нарешті, у більшості випадків у минулому, оскільки університет перейшов до змішаної форми освітнього процесу навіть в умовах бойових дій в Україні. Серед переваг змішаної форми навчання здобувачі вбачають відсутність обмежень у спілкуванні з одногрупниками, можливість особистого контакту як з викладачем, так і з пацієнтами. Виняткове значення для формування у них клінічного мислення має наукова робота, до якої вони долучаються якомога раніше, починаючи з участі у студентському науковому гуртку. На мою думку, досягнення здобувача у цьому залежать від особистості викладача, його професійних якостей у наданні можливості кожному з них займатися наукою. Зазначу, що реалізація науково-дослідної роботи, навіть в умовах воєнного часу, зовсім не обмежена та, безумовно, продовжується згідно з планом кафедри. За результатами дослідної діяльності представники викладацького складу кафедри беруть участь у відповідних online-вебінарах та міжнародних конференціях з доповідями чи публікаціями наукових тез і статей.

— Яким Ви бачите майбутнє університету та кафедри?

Вважаємо, що майбутнє університету та кафедри залежить від реалізації основних напрямів і перспектив розвитку вищої школи, які повинні відображати найбільш істотні сторони підготовки фахівця-медика, виражати основні його якості в конкретній формі, відповідати сучасному рівню розвитку науки й обсягу накопиченої інформації, постійно вдосконалюватися в залежності від темпу розвитку окремих наук і обсягу знань. Особливе значення в цьому і в реалізації етапів підготовки фахівців, безумовно, має особистість викладача, його професійні та моральні якості.